Ювілеї

Любити Україну – сенс його життя
(З ювілейної сильвети Омеляна Антоновича)

Шостого лютого 2004 р. вчені Західного наукового центру Міністерства освіти і науки, Національної академії наук України; працівники Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, представники творчої інтелігенції та громадськості Львівщини щиро вітали з 90-літтям від дня народження Омеляна Миколовича Антоновича – свідомого українця, інтелігентну людину, мецената і громадського діяча.

Українська спільнота світу знає О. Антоновича як великого патріота, чільного подвижника української державницької ідеї, активного учасника боротьби за незалежну Україну у 30-40-х рр. ХХ століття.

Він народився у мальовничому місті Долина, що на Прикарпатті. Тут закінчив початкову школу і два роки української гімназії.

1926 р. після успішного складання вступних іспитів був зарахований учнем третього класу Української Академічної гімназії у Львові. Духовна столиця Галичини стала для Омеляна Антоновича українською Меккою. Тут він виріс, змужнів, здобув освіту, сформувався як особистість, долучився до національно-визвольних змагань. У молодому віці був призначений у керівні структури Перемиського крайового проводу ОУН. За активний захист українства у 1933 р. отримав 6 років польської в’язниці. Після звільнення за амністією – продовжував навчання.

У часі війни був двічі заарештований гестапо, в застінках якого знемагав понад 2 роки. Але ніщо не могло зламати його характеру і волі. Після війни працював у ІРО (Міжнародна організація біженців), допомагаючи українцям уникнути московського поневолення. Серед чільних діячів центрального проводу ОУН особисто виконував доручення С. Бандери щодо розбудови організації, тісно співпрацював з Миколою Лебедем та Романом Шухевичем.

1949 р. Омелян Антонович разом з дружиною Тетяною Михайлівною емігрував до США. Тут працював на різних роботах. 17 січня 1954 р. був обраний головою Об’єднання українців Вашингтону, сприяв розбудові організованого життя української громади. З 1960 р. і до сьогодні він, відомий жертводавець для здійснення важливих українознавчих проектів. Зокрема, в Україні і за її межами Омелян Миколович Антонович разом з дружиною Тетяною Михайлівною, широко відомий як засновник доброчинного Фонду Антоновичів, який з 1980 р. функціонує в США і ось майже чверть століття щороку присуджує поважні матеріально (5.000 $) і престижні премії за літературні твори та дослідження в галузі української історії, політики і культурології. Серед лауреатів премії – визначні українські літератори і науковці як у діаспорі, так і в Україні, іноземні вчені-україністи, політичні діячі, що сприяли поширенню об’єктивних уявлень про Україну в світі.

Дружина — Тетяна Михайлівна (з роду Терлецьких) померла 23 вересня 2001 р. Вона була доктором медицини, визначним спеціалістом – нефропатологом, очолювала відділ нефропатології у державному Інституті патології США. З 1951 р. Антоновичі жили у Вашингтоні. Тетяна Антонович відійшла у вічність на чужині, однак Омелян Миколович поховав її в Україні. Саме на Личаківському цвинтарі у родинному гробівці о. Лопатинського знайшла вічний спочинок ще одна вірна донька українського народу.

З 1991 р., після проголошення незалежності нашої держави, окрім вручення престижних премій, коштом фундації Антоновичів збудовані пам’ятник борцям за незалежність України та "Музей Бойківщини" у м. Долина, а у Національному університеті "Києво-Могилянська академія" тривають ремонтні роботи для відкриття там сучасної бібліотеки.

Найважливішим проектом, який з 1999 р. реалізує п. Омелян Антонович у рідному місті Львові, є фінансова і матеріальна підтримка, забезпечення належних умов зберігання близько 7 млн. фонду, зокрема, колекцій і збірок, що мають статус національного надбання Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. У реконструкцію та ремонт бібліотеки п. Омелян Антонович уже вклав понад два мільйони грн. Його коштом завершено реконструкцію головного корпусу бібліотеки (вул. Стефаника, 2), у якому відчинено 5 іменних залів Омеляна і Тетяни Антоновичів, комп’ютерно-інформаційний центр; у два рази збільшено кількість читацьких місць, створено належні умови для роботи працівників та зберігання унікальних фондів відділу рукописів XIII—XX століть.

Окрім цього, у 2003 р. Омелян Антонович безкоштовно передав нам у подарунок свою бібліотеку (понад 2 тис. примірників), а також 27 творів мистецтва та цінний родинний архів. А у 2004 р. розпочав фінансування ремонтно-реставраційних робіт відділу мистецтв бібліотеки (пам’ятка архітектури XVII ст.) в обсязі близько 2,5 млн. грн. Це дозволить зберегти колишній палац Баваровських (1639 р.) і розмістити тут близько шістсот тисяч фондів та два сучасні читальні зали, обладнати нові приміщення для співробітників бібліотеки і три модерні виставкові зали.

У привітанні ювіляра, колектив бібліотеки акцентував увагу на моральних аспектах життя і діяльності подружжя Антоновичів. Серед яких вважаю за доцільне виокремити наступне:

В Україні ніколи не було багато вельможних людей, здатних і охочих підтримувати нашу культуру. Зате завжди були люди, які офірували на неї свою працю і свій скромний заробіток. Серед них уже близько чверті століття чільне місце займає Омелян Антонович. Тільки завдяки власній праці, розуму й гідності він разом з дружиною Тетяною Михайлівною здобули своє добродайне місце в житті і авторитет серед української громади світу.

У нас ніколи не бракувало політичних незгод і чвар, невдоволених честолюбств, а на повсякденному рівні – взаємних порахунків, злопам’яті, заздрощів і обмов. Тому завжди особливо потрібні були ідеї, які об’єднують навколо спільної справи і спільних моральних принципів, які є чинником такої злагоди, що підносить нас над потоком дрібниць, прикрощів і взаємних розчарувань, дозволяє за минущим побачити неперехідне. На щастя, і ідеї такі, і люди такі, у нас завжди знаходилися. Серед них був і є Омелян Антонович, який і на дев’яносто першому році життя подає приклад послідовного чину задля української культури, науки, історії, які повинні нас об’єднувати попри всі неминучі, але минущі незгоди, кривди, примхи настроїв.

Чверть століття діяльність Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів належить до актів, що символізують єдність різних ланок сучасної української інтелігенції як за кордоном, так і в Україні, кличуть до цілісного культурного самоусвідомлення, перекидають мости між островами і острівцями українськості. Серед лауреатів премії Фундації в галузях української історії, політики і культурології є і визначні львів’яни: Ярослав Дашкевич, Роман Іваничук, Ярослав Ісаєвич, Ігор Калинець, Роман Федорів та ін. Тому не випадково уже першою реакцією на повідомлення про нагороди Антоновичів з боку авторитетних українських громадських і культурних діячів Заходу була радість, що українці мають нарешті "наші Нобелівські нагороди".

Діяльність подружжя Антоновичів – це суто український феномен, що принципово відрізняється від знаного в історії меценатства – як і історія нашого народу відрізняється від історії народів більш "благополучних". Завдяки їх допомозі чимало вихідців з інших країн, яких цікавила історія України, закінчили університетські студії, завдяки їм розбудовано українознавчі кафедри у престижних університетах, підтримано стажування зарубіжних авторів українознавчих студій в Україні. Ними реалізовано десятки українських видавичих проектів.

Після проголошення незалежності України Антоновичі більше перебували на рідній землі, ніж у США. Тут відбувалося вручення престижних нагород (спочатку в Києві, а з 2002 р. – у Львові). Саме у нашому місті вони фінансово допомагають розбудовувати і зберегти українське в Україні: музеї, бібліотеки і архітектурні пам’ятки.

Зауважу, що не про себе, не про своє благополуччя, комфорт, славу дбає Омелян Антонович. Він, навіть, відмовився від "високих урядових" нагород з рук нині "владу імущих" в Україні.

Для нього сенс життя – вільна Україна, її народ і його національна гордість. Тому логічною і цілком вмотивованою була ухвала сесії народних депутатів Львівської міської ради про нагородження Омеляна Миколовича Антоновича відзнакою "Почесний громадянин Львова". Ми знову разом.

З роси Вам і води.

М. М. Романюк