Аналітичний огляд, наукові повідомлення

Наукова спадщина В.І.Вернадського та її значення для розв’язання сучасних екологічних проблем
(до 140-х роковин від дня народження)

М.А.Голубець
(Інститут екології Карпат НАН України)

Наукові праці академіка В.І.Вернадського були й залишаються провідними під час розв’язання найскладніших проблем сучасності, передовсім, взаємовідношень між суспільством і природою, антропогенних змін у біосфері та її природному довкіллі, росту інтегрального інтелекту й виробничих потужностей людства, переходу біосфери в її якісно новий стан – ноосферу, плівки життя як головного організаційного, енергетичного й біогеохімічного блоку біосфери тощо. Його наукові концепції і теорії допомагають піднятися на вищий рівень аналізу глобальних природних, соціально-економічних, інформаційних і кібернетичних процесів й оцінити їх сучасну сутність. Вони є базовими для фундаментальних узагальнень з питань провідної ролі "людського розуму і керованої ним праці" (1-3) у формуванні якісно нової самоорганізованої і саморегульованої глобальної надсистеми соціосфери, у складі якої опинилася біосфера, інші охоплені виробничою діяльністю геосфери та прилеглий до Землі Космос і людське суспільство з усіма наслідками його розумової й господарської діяльності (інтелектуальними здобутками, спорудами, інституціями, формами організації, типами виробничих відносин тощо). Роль пам’яті й регулятора у цій надсистемі виконує людський інтелект, накопичений тисячоліттями досвід, передаваний від покоління до покоління живим словом, записаний у будь-якій формі – від клинопису і книги до сучасних комп’ютерних носіїв, накопичений у бібліотечних фондах, архівах, інформаційних банках тощо (4).

Наукова спадщина В.І.Вернадського, його учнів і послідовників також лягла в основу нових узагальнень щодо структурно-функціональної ролі плівки життя в біосфері й соціосфері (1,5), формування нового розділу екологічних знань – екосистемології (6), оцінки антропогенної деградації екологічного потенціалу біосфери й підпорядкованих їй екосистем (7). Проте, аж тепер, під час підготовки доповідей на Вченій раді інституту й конференції Екологічної комісії Наукового Товариства імені Шевченка, присвячених 140-м роковинам від дня народження В.І.Вернадського, відкрив його для себе як надзвичайно обдарованого організатора науки, громадського і політичного діяча, енергійної, відважної, працьовитої людини, гуманіста й патріота. Це допомогло ще глибше усвідомити велич і грандіозність його наукової спадщини, всесвітнє значення його наукової думки, її справжню глобальну силу. Тому спочатку коротенько зупинюся на позанауковій діяльності вченого, а потім – на характеристиці його найважливіших наукових здобутків.

Як свідчать наукові джерела (8-11), рід Вернадських бере початок від литовських або італійських предків, які прийшли в Запоріжжя під прізвищем Верна. Проф. М.Максимович визначав литовське походження цього роду. Прадід – І.М.Вернадський знаходився у реєстрі вільних козаків і був священником. Дід був дворянином, але в 1840-х роках рід Вернадських позбавили дворянства. Тато (1821-1884) – професор політекономії і статистики, був знайомий із Т.Шевченком, М.Гулаком, М.Костомаровим, М.Максимовичем, Г.Квіткою-Основ’яненком.

Володимир Іванович Вернадський народився 12 березня 1863 р. в Петербурзі. Через хворобу батька сім’я Вернадських 1868 р. переїхала до Харкова. Рідний дядько мами Вернадського – Микола Гулак – член Кирило-Мефодіївського братства та її подруга – дружина М.Костомарова є тими провідними особами, імена яких засвідчують культурно-просвітницьку, духовну й політичну атмосферу середовища, в якому формувався світогляд майбутнього інтелектуального велетня. В родині панував культ декабристів. На поглиблення українського самоусвідомлення Володимира Івановича впливало й те, що протягом 1889-1918 років кожне літо він проводив у Полтаві й на хуторі біля Шишаків, де жили родичі мами (її дівоче прізвище Старицька Н.Є.).

В.І.Вернадський до 1921 р. був активним політичним діячем – членом конституційно-демократичної партії і членом її ЦК, другом П.М.Мілюкова – голови ЦК партії кадетів і міністра закордонних справ Тимчасового уряду, членом Надзвичайної Ради (Особого совещания) цього ж уряду.

Наприкінці 1917 р. В.І. з родиною переїжджає до Полтави, а 8 травня 1918 р. – до Києва, де, за дорученням Гетьмана П.Скоропадського та за участю Міністра освіти в уряді Української Держави і Президента Державного Сенату М.Василенка, приступив до організації Української Академії Наук і Наукової бібліотеки. Це вимагало величезних затрат часу та енергії, зустрічей і дискусій із сотнями діячів науки й держави. Серед них – суттєвісні розмови з П.Скоропадським, М.Грушевським, О.Грушевським, С.Єфремовим, С.Петлюрою, М,Василенком, Д.Дорошенком, А.Кримським, Д.Багалеєм, В.Модзалевським, І.Кістяковським, В.Огієвським, Є.Вотчалом, М,Висоцьким, Л.Лічковим і багатьма іншими. Він був також на прийомі у Денікіна і Врангеля, аби в разі несподіваних історичних поворотів, мати в них підтримку з цього питання. Як свідчать записи в щоденнику, за період від травня 1917 до лютого 1921 року (12,13) під час перебування в Україні він мав контакт із майже 1500 відомими особами і родинами в різних містах, куди спеціально виїжджав або переїзджав з керівниками держави під час воєнних подій. Українська Академія Наук була створена, і її першим президентом був В.І.Вернадський.

Володимир Іванович глибоко переживав кровопролиття, розбій, злодійство, розправи, політичні зміни. Ось як він характеризував більшовицьких грабіжників, побачених у зайнятому ними Земельному банку: "Яскравий ідеал ситих свиней: обжирання, пияцтво, видовища, весілля. Ідеал чисто буржуазний, але без праці. Панує неробство. Зернятка (сємєчки), театри... зовнішній блиск, грабунок, боягузтво перед озброєними і сміливість перед неозброєними " (12, с.64). Ще під час перебування в Полтаві записує в щоденнику: "Міжусобиця й суспільна анархія, царство насильства і панування злочинців зробили з передчасної смерті звичайне явище", а на підставі відомостей з Петербурга: "в Зимньому палаці в церкві опісяли Євангелію, церкву, кімнати Миколи та Олександра перетворили в туалети. Свідоме блюзнірство і гидота. Модзалевський каже – євреї. Я думаю, що це росіяни..., зараз яскраво проявляється анархізм російської народної маси і єврейських вождів, які відіграють таку роль у цьому рухові" (12, с.32).

"Сифіліс і хвороби, розмерженість й оправдання грабіжництва – ґрунт, на якому треба буде будувати виховання нового покоління" (12, с. 50).

І в цих надзвичайно важких умовах знаходить час для наукової праці: "Багато працюю над живою речовиною. І тут знаходжу опору. Велике презирство до мого народу і важко переживати. Треба знайти і знаходжу опору в собі, у стремлінні до вічного, яке вище від будь-якого народу і будь-якої держави. І я знаходжу цю опору у вільній думці, в науковій роботі, в науковій творчості... Пишу. Дома всі сплять. А на вулиці – тріскіт кулемета. Людина – привикає до всього "(12, с.62). І весь час, незважаючи на голод і холод (у квартирі, 5-6⁰ С), сум й арешти – праця, праця всюди – дома і на роботі, в поїзді, в усіх містах, де траплялося бувати – в Києві, Харкові, Полтаві, Шишаках, Таганрозі, Новоросійську, Ялті, Сімферополі... І постійно читає: Достоєвського, Прянишнікова, Менделєєва, Келлера, Грушевського, Вальтера, Висоцького, Гілярова, Буніна, Мамина-Сибіряка, дисертацію Холодного, Дріша, Тена, Гете, Гейне, Бальзака, Гросмана, Тургенєва, Страхова і багатьох інших.

В українському питанні В.І.Вернадський мав чітко виражену проросійську орієнтацію, але був послідовним противником великоросійськості, шовіністичності.

Був співорганізатором Партії Української народної свободи (к.д.), яка ставила собі за мету:

1) зближення з Росією і нерозривність з російською культурою,

2) боротьбу за російську мову як рівну в громадському і культурному житті,

3) зближення із соціалістами, а не зі самостійниками.

Перед собою особисто ставив два завдання:

1)об’єднання українців, котрі працюють в українському відродженні, але котрі люблять російську культуру – для них також рідну;

2)збереження зв’язків усіх учених і науково-навчальних установ з російською культурою та аналогічною російською організацією.

Це, певно, було одним із важливих чинників, які визначили його майбутню долю й допомогли зберегти життя: у лютому 1921 року В.І.Вернадський із Сімферополя виїхав не до Києва, а до Петербурга. В Україні його напевно спіткала б доля, визначена тисячам українських учених, політичних і громадських діячів більшовицькими палачами: розстріл, загибель у тюрмі, на засланні чи Соловках...

В.І.Вернадський мав величезні наукові зв’язки із закордоном. Майже щороку від 1989 до 1918 і від 1922 до 1936 він бував у Західній Європі, працював у всесвітньовідомих лабораторіях, виступав з лекціями й доповідями, брав участь у численних з’їздах і конференціях, що мало чималий вплив на формування вченого. Але поряд з цим, знаходимо унікальний запис у щоденнику від 27 лютого / 11 березня 1920 р. після важкого захворювання на сипний тиф:

"Я ясно усвідомлюю, що зробив менше, ніж міг, що в моїй науковій роботі було багато дилетантизму – я настирливо не добивався того, що ясно знав – могло дати мені блискучі результати, я проходив мимо ясних для мене відкрить і байдуже ставився до передавання моїх думок навколишнім. Підійшла старість, і я оцінюю свою роботу як роботу середнього вченого з окремими незакінченими думками й починаннями, що виходять за його час.

Ця оцінка за останні місяці зазнала докорінних змін. Я ясно почав усвідомлювати, що мені призначено сказати людству про нове в моєму вченні про живу речовину, яке я створюю, і це – моє покликання, мій, покладений на мене обов’язок, котрий я повинен провести в життя – як пророк, який відчув у собі голос, що кличе його до діяльності. Я відчув у собі демона Сократа.

Як усе випадково й умовно. Цікаво, що усвідомлення того, що в своїй роботі над живою речовиною я створив нове вчення і що воно є іншим боком, іншим аспектом еволюційного вчення, стало мені зрозумілим лише після моєї хвороби, тепер"(13, с.31-32).

І Вернадський справді став ученим першого ряду світової науки, як пророк, і не лише в ученні про живу речовину. Це лише був генеральний поштовх. А його наслідком є ціла низка фундаментальних наукових узагальнень: про плівку життя, про біосферу, про ноосферу та інші.

Учення про живу речовину – це геніальне узагальнення, до того небувале в природознавстві. Цим терміном описується сукупність усіх організмів Землі (рослинних, тваринних, грибних, мікробних), які існують чи існували на ній у певний період часу. За визначенням В.І.Вернадського, "на земній поверхні нема хімічної сили, яка постійніше діяла б, а тому й могутнішої за своїм кінцевим наслідком, ніж живі організми, взяті разом. І чим більше ми вивчаємо хімічні явища біосфери, тим більше переконуємося, що в ній нема випадків, де вони були б незалежними від життя. І так тривало протягом усієї геологічної історії" (3, с.22). Жива речовина – це визначальна організаційна і перетворювальна сила в біосфері, акумулятор вільної енергії, фактор неентропійності живих систем в ентропійному середовищі, це – моноліт життя, який шляхом розмноження розпливається по планеті й захоплює весь вільний простір її поверхні. Вона виконує газову, кисневу, оксидаційну, відновну, кальцієву, концентраційну, відновного розкладу, метаболічну, дихальну функції й особливо важливі для людини – середовище твірну, продукційну, редукційну, ресурсну та естетичну. Вона була й залишається центральним організатором біосфери.

Біосфера ж, за визначенням В.І.Вернадського та його учнів і послідовників, – це та загальнопланетна оболонка, склад і будова якої зумовлені сучасною і минулою життєдіяльністю всієї сукупності живих організмів (живої речовини). До її складу належать нижні шари атмосфери, ціла гідросфера і верхні шари літосфери. Вона є наслідком взаємодії її живих і неживих компонентів, акумуляції й перерозподілу в ній величезної кількості енергії та є термодинамічно відкритою, саморегульованою, динамічно зрівноваженою, стійкою, мозаїчною глобальною системою. За межами біосфери в природних умовах життя не існує. Вона є середовищем виникнення людини, колискою людських цивілізацій і незамінною природною сферою існування людини.

Вчення про біосферу стало фундаментальною основою для вирішення низки найскладніших проблем сучасності – охорони довкілля, збереження біотичної і ландшафтної різноманітності, сталого розвитку та численних глобальних і регіональних програм, пов’язаних з раціональним природокористуванням, охороною озонового екрана, боротьбою зі знелісенням, опустеленням, голодом, злиднями тощо.

Головним функціональним (організаційним, енергетичним, трансформаційним, біогеохімічним, середовищним) структурним компонентом біосфери є плівка життя – загальнопланетний шар зосередження та розтікання життя рослин, тварин, грибів і мікроорганізмів, а в антропогені й людини. Її товщина становить від кількох дециметрів у пустелях до 150-200 м у лісах і водних екосистемах. Поза її межами життя знаходиться в розсіяному стані. З нею пов’язані всі види накопичення й використання біотичної продукції, трансформації природної поверхні землі у промислово-урбаністичні, комунікаційні, аквальні та інші штучні екосистеми. Антропогенні зміни в її горизонтальній і радіальній будові, темпах і потужностях речовинно-енергетичного обміну відбиваються на загальному функціонуванні біосфери та на умовах існування самого носія цих змін.

Саме праці В.І.Вернадського виявилися методологічною й методичною базою для оцінки таких негативних змін у плівці життя, як зменшення лісистості, особливо інтенсивне винищення тропічних лісів, вітрова і водна ерозія ґрунтів, вторинне їх заболочування і засолення, забруднення отрутохімікатами й важкими металами, техногенне опустелення і втрата продуктивних земель унаслідок розбудови міст, промислових об’єктів і шляхів сполучення, забруднення світового океану й руйнування планктонної плівки. Поряд з цим, загальнопланетною проблемою виявився швидкий приріст населення і пов’язаний з цим ще більший руйнівний вплив на плівку життя, оскільки саме шляхом експлуатації її речовинно-енергетичних ресурсів людина може забезпечувати себе продуктами харчування, житлом, одежою, теплом, лікарськими засобами тощо. У зв’язку з цим, на порядок денний висувається одне з найважливіших питань – аналізу, оцінки, прогнозування тих процесів, які відбуваються в цій найвразливішій і найтендітнішій структурі біосфери й опрацювання ефективних способів керування ними.

Прогностичним і революційним є також учення В.І.Вернадського про ноосферу. Із декількох його визначень найсуттєвішим є те, яке характеризує ноосферу як той стан, той етап розвитку біосфери, коли людський розум і керована ним праця виявилися потужною геологічною силою. Розумова і виробнича діяльність стала всесвітньою, дуже могутньою, визначальною на Землі. У другій половині XX століття вона поширилася за межі біосфери, охопила навколоземний космічний простір, спричинилася до істотного забруднення середовища існування біосфери, до перетворення її у підсистему соціосфери – сфери виробничої діяльності всесвітньої, за Вернадським, спільноти людей. Саме біосфера на своєму ноосферному етапі розвитку стала основним атрибутом соціосфери.

Біосфера (ноосфера) залишається спільним домом існування людей. Людина як жива істота пов’язана з нею генезисно й екологічно. Свої матеріальні й духовні потреби вона задовольняє шляхом безпосередніх контактів з великою кількістю видів рослин, тварин, мікроорганізмів. Антропогенні зміни в структурі й функціонуванні біосфери неодмінно відбиваються не лише на умовах життя, здоров’ї і поведінці людей, але й на економіці та політиці держав, континентів і глобальної спільноти. І майбутнє людства залежатиме від того, наскільки сприятливою для людини залишиться біосфера. Тому однією з найважливіших глобальних проблем є охорона біосфери і як природного середовища існування людей, і як одного з найважливіших структурно-функціональних блоків соціосфери.

Ще в 1925 році В.І.Вернадський писав, що "майбутнє людини завжди твориться головним чином нею ж самою". Ця теза набула особливої актуальності в наш час, коли людський розум узяв на себе функцію регулятора соціосфери. Активне керування всіма визначальними соціосферними (в тому числі й біосферними) процесами – від відтворення людської популяції і чисельності населення до розмірів і темпів використання природних ресурсів, від подолання голоду, соціальної і расової нерівності до атомної енергетики, освоєння космічного простору і припинення збройних конфліктів, від охорони здоров’я людини до охорони біотичної різноманітності, стабільності розвитку біосфери і сталого розвитку на Землі – слід розглядати як головний засіб розв’язння теперішніх і прийдешніх глобальних проблем.

На жаль, геніальності вчення Вернадського не лише не зрозуміли його сучасники. Воно до необхідної глибини не усвідомлене й сьогодні. Аж на 80-му році життя "за визначні заслуги в галузі науки і техніки" вчений одержав Державну премію СРСР і був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Аж майже через 50 років після опублікування його книги "Біосфера" була започаткована програма "Людина і біосфера". Через політизацію й до сьогодні не усвідомлене не лише громадськістю, але й державними керівниками найпрактичніше з прикладних учень про плівку життя, біосферу й ноосферу, яке дає ключ для безпосереднього розв’язання локальних і глобальних екологічних, соціальних, гуманітарних і політичних проблем – проблем злиднів, голоду, хвороб, деградації довкілля, порушення структурно-функціональних параметрів біосфери, втрат її екологічного потенціалу.

Сьогодні однією з найважливіших глобальних проблем є розвиток екологічної науки, екологічної освіти й просвіти, масовості екологічних знань, істотного поліпшення функцій інтегрального інтелекту – пам’яті та регулятора соціосфери й підпорядкованих їй геосоціосистем. За тих умов, у яких тепер існує наша наука й освіта, формується екологічна свідомість і культура взаємовідносин між суспільством і природою, ми потрапляємо в часову смугу не лише глибокого відставання в реалізації однієї з найневідкладніших програм сучасності – сталого розвитку, але й різнопланових кризових екологічних, соціально-економічних, демографічних ситуацій.

1. Вернадский В.И. Несколько слов о ноосфере // Биосфера. – М.: Мысль, 1967. – С. 349-358.

2. Вернадский В.И. Размышления натуралиста. Научная мысль как планетное явление. Книга вторая. – М.: Наука, 1977. – 192 с.

3. Вернадский В.И. Биосфера и ноосфера. – М.: Наука, 1989. – 263 с.

4. Голубець М.А. Від біосфери до соціосфери. – Львів: Поллі, 1997. – 256 с.

5. Голубець М.А. Плівка життя. – Львів: Поллі, 1997. – 186 с.

6. Голубець М.А. Екосистемологія. – Львів: Поллі, 2000. – 316 с.

7. Екологічний потенціал наземних екосистем.- Львів: Поллі, 2003. – 180 с.

8. Страницы автобиографии В.И. Вернадского. – М.: Наука, 1981. – 349 с.

9. Мочалов И.И. Владимир Иванович Вернадский. – М.: Наука, 1982. – 488 с.

10. В.И.Вернадский и современность. – М.: Наука, 1986. – 232 с.

11. Сытник К.М., Апанович Е.М., Стойко С.М. В.И. Вернадский. Жизнь и деятельность на Украине.- К.: Наук. думка, 1988. – 368 с.

12. В.И. Вернадский. Дневники 1917-1921. Октябрь 1917 – январь 1920. – К.: Наук. думка, 1991. – 271 с.

13. В.И. Вернадский. Дневники 1917-1921. Январь 1920 – март 1921. – К.: Наук. думка, 1997. – 327 с.