Західний науковий центр НАН України та МОН України

Аналітичні огляди, наукові повідомлення

Наука і техніка в культурі техногенної цивілізації

В.П.Мельник

Проблема культурної цінності науки і техніки для цивілізованого суспільства є частиною життєво важливої задачі вибору свого історичного шляху, становлення національної самосвідомості. На рубежі ХІХ-ХХ століть особливо гостро постало питання зміни існуючої парадигми розвитку цивілізації, що стало предметом інтенсивних філософських пошуків. Передусім мова йде про роль науки і техніки, нове розуміння їх суті і призначення. В наукових дослідженнях, присвячених даній проблемі, домінуючою є точка зору про визначально-важливу роль науки і техніки в становленні та розвитку основних тенденцій сучасної цивілізації. Проте, як видається, в переважній більшості такий аналіз є не достатньо ґрунтовний, оскільки не розкриває природу науки і техніки, їх атрибутивно-укорінений характер стосовно життєдіяльності людини та визначальну роль у формуванні нових смисложиттєвих цінностей техногенної цивілізації.

Ортега-і-Гассет, розглядаючи причини та суть кризових явищ у європейській цивілізації ХХ ст., визначив їх як феномен "життєвої дезорієнтації", коли людина по суті "загублена" у цьому суспільстві і не знає "за яким годинником жити". Система цінностей, що донедавна ще були інтегративно організуючими началами життя, надавала їй гуманістичну цінність та осмисленість, раптом губить свою стійкість та переконливість. Розвиток сучасної цивілізації породжує невідповідність між можливостями, що відкриваються нею, та здатністю людини справлятися з ними. На відмінну від попередніх цивілізацій, які гинули або вступали у фазу стагнації від недосконалості принципів суспільної організації, недосконалості техніки і т.п. Європейська цивілізація, як зазначає Ортега-і-Гассет хитається за іншою причиною, в наші дні сама людина не витримує. Вона не в стані йти в ногу зі своєю власною цивілізацією.

Характерною особливістю кризи сучасної європейської цивілізації є те, що в її орбіту втягнуті усі сфери життєдіяльності людини, за масштабами вона охоплює увесь світ. Оскільки джерела кризи ідуть з другої, штучно створеної людиною природи, то цілком логічно вістря невдоволення та недовіри саме обернене до неї, до того типу культури, яка спричинилася до формування сучасної європейської техногенної цивілізації. У цьому відношенні Р.Гвардіні справедливо підкреслює, що нині сумніви і критика ідуть зсередини самої культури. Ми їй більше не довіряємо. Ми не можемо більше, як це робив Новий час, сприймати її як наш субстанційний життєвий простір і надійний порядок життя. І вже зовсім ми не бачимо в неї – як "об’єктивному дусі" – втілення істини нашого буття. За влучним виразом Ортеги-і-Гассета сучасну ситуацію можна охарактеризувати поняттям "вертикального вторгнення варварства". Варваризація як процес деконструктивний за своєю природою відбувається не по зовнішнім причинам від сторонніх чинників, але піднімається з надр сучасного людства, яке нездатне справлятися з нагальними проблемами. Оскільки нині наука і техніка є не просто складовою частиною культури, а є системотворюючим центром культури, усієї європейської цивілізації аналіз цілей науки, їх співвідношення з гуманістичними цінностями нашого буття набуває ознак актуально-важливих та практичних. Цілком очевидно, що реальність всередині якої рухається і прагне залишатися сьогоднішня людина, все більше і очевидніше детермінується розвитком науки і техніки. Особливої актуальності, практичної гостроти набувають питання з’ясування перспектив людства, сутності смисложиттєвих орієнтирів та морально цінностей, що складають зміст етики виживання, імперативів життєдіяльності людства, його перетворюючих можливостей та меж, і, найголовніше, – причин та механізмів, які визначають тенденції цивілізаційного процесу.

Передусім варто відзначити таку визначальну, фундаментальну рису сучасності як глобалізацію сучасного суспільства. Ці зміни пов"язані, як видається, передусім з появою нової техніки та технології, високими темпами їх розвитку та масовим, інтенсивним характером їх поширення, проникненням практично в усі сфери життєдіяльності людини.Виникають нові типи масової комунікації, передачі та збереження інформації, які суттєво трансформують характер просторово-часових обмежень комунікативних процесів.

На наших очах історія людства стає глобальною історією. Раніше вона, як підкреслює В.Стьопін, була історією окремих, багато в чому ізольованих, автономних сфер культури, науки, релігії. Усі ці історії раніше, як цього не прагнули навіть такі філософи як Г.Гегель, з великими "напругами" вдавалося зводити до єдиних основ. Тепер історія перетворюється в універсальну, єдину історію усього людства як інтегрованого цілого. Історія людства глобалізується. Все, що відбувається в культурі окремих спільнот чи країн переростає їх локальний статус і набуває самостійної значимості в широкому соціальному масштабі, резонує, відбивається на соціально-культурницькому розвитку інших країн, нерідко усього світу.

Тенденція глобалізації обумовлена формуванням в рамках європейського соціально-культурного простору техногенної цивілізації. Це методологічне зауваження носить принциповий характер стосовно аналізу новітніх цивілізаційних процесів, а головне – розуміння механізмів та причин глобалізаційних тенденцій. Парадигмальні засади формування контурів нинішньої техногенної цивілізації знаходимо ще в античному світі – а саме основи теоретичного мислення та демократії. Можливість вільного співставлення власних висновків з існуючим вже теоретичним доробком, критичне осмислення своїх та думок іншого підривали засилля авторитаризму і відкривало можливість осягнення істини практично для усіх. Цей чинник у поєднанні з практикою універсалізації використання досягнень абстрактної думки – понять – по суті заклали вектор і структуру подальших цивілізаційних змін, стали новим фактором регуляції суспільних відносин та способів пізнання світу. В ієрархії цінностей техногенного суспільства пошук нового, загалом інноваційна діяльність є визначальною, системотворюючою в сукупності інших. Для техногенної цивілізації екстенсивний розвиток історії замінюється інтенсивним, просторове існування – часовим. Резерви росту поповнюються вже не за рахунок розширення культурних зон, втягуванням в перетворюючу діяльність все нових і нових матеріальних ресурсів, а за рахунок перебудови самих основ попередніх способів життєдіяльності [Степин В.С. Проблемы цивилизации от культа силы к диалогу и согласию // Этическая мысль: Наук. публицист. чтения.- М.: Республика, 1992.- с.184-185.].

Творення нового штучного світу, власне сама людська здатність до творення як така і є свого роду "пружиною" розкручування динаміки тотального перетворення в епоху нового часу. Вона стала можливою завдяки "підготовчій" роботі проведеній у попередні епохи і, перш за все, інституталізації науки як специфічного способу освоєння світу.

Передусім слід відзначити зміну уявлень про людину як духовну і творчу особистість, що наділена автономією волі. Ідеологія християнської філософії формувалася на принциповому несприйнятті розуміння та інтерпретації людської особистості передусім як природно-космічної істоти, як "пилинки" всесвітньо-космічного законотворення. Філософський подвиг і своєрідність етики Сократа є скоріш за все виключенням з тотально домінуючого космоцентризму у філософсько-світоглядних шуканнях давніх греків. Породжений ним напрямок етико-морального філософування, що розвивався схоластичною школою, "оплодотворив" філософсько-світоглядні шукання у пізніший, християнський час своєю націленістю на творчі та духовні виміри людського буття, її незводимості виключно до природних основ.

Середньовічна філософія, яка має і точнішу характеристику – християнська – філософія – по суті (і без перебільшення) завершила етап "дорослішання" європейської цивілізації, інституалізувала культурницьку (передусім у духовних вимірах) парадигму її подальшого розвитку. Християнська філософія з її опорою на ціннісно-духовний дискурс по суті "вирвала" людину (а отже і людство) з її предметно-космічного, природного буття, вивершила цінності космосу душі людського існування як вищий щабель над порядком (законом) космосу і склала закономірно-логічний етап сходження до Абсолютної Істини.

Констатуючи визначальну роль науки в творенні цінностей сучасного світу необхідно разом з тим відзначити в контексті нашого розгляду два стрибки, два епохальних, фундаментальних звершення, що передували і в значній мірі обумовлювали "входження" в епоху техногенного суспільства.

людство (У ст. д.н.е. – прихід Месії) подвоює свої можливості пізнання природи завдяки долученню до чуттєво-образного відтворення оточуючого світу якісно нової форми його осягнення – понятійно-абстрактної. Людина почала відображати світ природи за допомогою понять, що стало свого роду подвоєнням можливостей осягнення світу – світ реальний поза мною і витворений в мисленні світ ідеальних образів. Думається що цей період "дорослішання людства" ще недостатньо вивченний і на що особливо хотілося б звернути увагу – на виключно важливу роль Християнського вчення власне у формуванні теоретичних понять і, передусім, загальних понять. Згадаємо хоча би такі як вічність, справедливість, добро, істина, краса, любов тощо;

другий стрибок – це власне перетворення науки в інструмент не тільки пізнання та освоєння природи, але її тотального перетворення. Ця подія в історії європейської цивілізації пов'язана, обумовлена дуже важливою віхою – а саме середньовіччям, а точніше поширенням християнства. Християнська філософія, християнська культура характеризується тим, що людина, як відомо, розуміється як така, що створення за образом і подобою Бога. А отже зміцнюється і поширюється культ людини-Бога та культ любові до Христа як мірила найвищих, істинних цінностей. Поширюється культ людського розуму здатного зрозуміти та осягнути тайну Божественного творіння. Пізніше, в епоху Ренесансу, на базі відродження античної традиції, відбувається представлення людини передусім як творчої одиниці. Людина-творець, її межі діяння неосяжні. І це при тому, що, по-перше, асимілюється ідея богоподібності людини, і, по-друге, – вона, тобто людина, має інструмент діяння – свій розум, а точніше науку.

Саме з цього моменту заклалася культурна матриця техногенної цивілізації. Так виник тип розвитку, який основується на прискореній зміні природного середовища, конструюванні нового предметного світу буття людини, зокрема і соціального. В рамках техногенної цивілізації задається новий вектор людської активності. Перетворююча діяльність розглядається як головне призначення людини, визначальний чинник її самовиразу та самоствердження. Творення не просто мистецького, а передусім як штучного, що посилює владу людини над зовнішнім світом або іншими людьми, інтерпретувалось як вищий вияв людськості в людині.

Для сучасного європейського суспільства технізація практично усіх сфер життєдіяльності людини та технократизм як свого роду парадигма, організуючий принцип способу діяльності набули не тільки всеохоплюючо-екстенціонального характеру, але по суті обумовлюють в значній мірі тенденції розвитку сучасної цивілізації. Під їх тиском окремі явища чи процеси переростають локальні чи регіональні виміри і набувають загально-соціального масштабу, або навіть і планетарного, загальносвітового.

Мова йде передусім про глобальні проблеми сучасності, від перебігу і вирішення яких залежить і доля кожного окремого "Я", і буття, одночасно, нашої цивілізації загалом. У цьому суть глобальних проблем. Їх сутнісна означеність передусім полягає не стільки в кількісних вимірах, як у тому, що відбуваються якісні зміни в структурі буття людини і світу. А найголовніше – підриваються основи самовідновлення та саморегуляції в природній дійсності, нівелюються та перериваються процеси усталеності та традиційності, в соціумі трансформуються моральні та смисложиттєві цінності людини і спільнот.

Серед проблем, які суттєво змінили життєвий контекст людського існування, безсумнівно, – екологічна. Саме завдяки кризі раціоналізму як способу осягнення і перетворення природної та конструювання соціальної дійсності, що особливо гостро відчувся після ІІ світової війни та загрозі екологічної катастрофи, людство поступово відмовляється від утопії безсмертя життя на Землі. Нарешті людство усвідомлює реальність імперативів життєдіяльності. Вони обумовлені в значній мірі обмеженістю природних ресурсів як основи суспільного буття. На зміну домінуючій в науковій літературі та зворотній природоохоронній проблематиці, як видається, приходить адекватне розуміння суті екологічної проблеми не стільки як зводимої до забруднення чи деструктивного технологічного втручання, а передусім як порушення процесів самовідновлення та саморегулювання в природних екосистемах.

Людину не слід мислити в опозиції до природи, а розглядати в широкому соціо-природному контексті. Думається ідеологія стабільного розвитку, у відповідності до якої бажаний стан соціуму це не стільки зростання, а динамічна рівновага, є продуктивною у розробці екологічної проблематики. При цьому резерви стійкості системи черпаються передусім не стільки з природи, а з єдиного чинника соціоприродної системи, які і на сьогодні є "невичерпаним", – з духовної сфери. Поняттям сталий розвиток фіксується неперервність процесу підвищення ефективності регульованого суспільного виробництва при умові забезпечення гармонізації розвитку усіх сфер життєдіяльності людини та суспільства, відтворення цілісної природної сфери та її здатності до саморегуляції та самовідновлення. Сутність життя немислима без потенції, можливостей до зростання. Однак вдосконалення та зростання в принципі неможливі, якщо не забезпечений основний склад, його стабільність, постійність. Система, що не оновлюється, приречена на деструкцію та стагнацію. Таким чином, вказана категорія означає передусім діалектичну єдність змінності та усталеності, відзначає необоротність та закономірність змін, що відбуваються у світі при забезпеченні оптимальності взаємодії елементів системи як основи, умови неперервності таких змін.

Причини наших неузгодженостей у діалозі з природою очевидно не у її спонтанно непередбачених "відповідях" на виклики технологічного тиску і, навіть, не технічному зростанню як такому, а скоріше всього – в самій людині, в її цінносно-світоглядних принципах організації своєї життєдіяльності. І передусім в розумінні природи як чогось зовнішнього людському (духовному), в її інтерпретації як лише засобу технологічної діяльності. Втрата людиною духовних смисложиттєвих цілей веде не тільки до моральної деградації, але й виявляється як це не звучить парадоксально та банально – у варварському ставленні до Природи! Історія нашої цивілізації беззаперечно свідчить: відношення людини і спільноти до природи є виявом міри їх гуманності і прогресивності.

Нині все більшого поширення набуває точка зору про необхідність переходу від стратегії "підкорення природи" до концепції "виживання" за умов тотального "олюднення" довкілля, від техногенного етапу розвитку цивілізації до антропогенного. Зокрема український філософ М.Кісельов наводить необхідні передумови переходу для досягнення усталеного розвитку, які виокремлені у Доповіді Міжнародної комісії по навколишньому середовищі:

– політична система здатна забезпечувати участь широкої громадськості у прийнятті рішень;

– соціальна система здатна забезпечити зняття напружень, що виникають при негармонійному економічному розвиткові;

– економічна система, яка могла б забезпечити розширення виробництва та технічний прогрес на власній міцній базі;

– система ефективного виробництва, орієнтованого на збереження екологоресурсної бази;

– технологічна система, яка могла б стимулювати постійний пошук нових рішень;

– міжнародна система, що сприяла б усталеності торгових та фінансових зв'язків;

– достатньо гнучка, здатна до самокорекції адміністративна система. [Киселев М.М. Феномен діяльності в реаліях сьогодення // Філософія. Анти геологія екології. Природа.Технологія, культура.- Альманах. Вип..1.Київ.- 2000.- с.40]

Слід відзначити надзвичайно широкий і комплексно представлений перелік заходів світової спільноти, які необхідні для забезпечення стабільного розвитку, стратегії виживання і, одночасно, варто звернути увагу на такий момент: проблема виживання мислиться передусім як технологічна і зовсім аж ніяк не проблема духовності, моралі. Людина попадає в полон свого таланту, атрибутивної здатності – творчої діяльності. Передусім вона мислиться як здатність виходити за свої межі і перетворювати зовнішній світ. Людина в лапетах сучасного світу перетворюється в "одномірну", духовно та естетично нерозвинуту. Людина – зникає і перетворюється на засіб виробництва. Від "царя природи" залишаються тільки ролі, професії, функціонально-виробничі здатності, а людське буття набуває ознак абсурдності.

Тому цілком аргументованим є висновок про те, що діяльнісний принцип розуміння людини є недостатнім. Він з необхідністю має бути доповнений "буттєво-онтологічним підходом, який не виходить із суб'єкт об'єктивного розуміння ставлення людини до світу, а апелює до більш глибоких рівнів людського буття" [Булатов М.О., Малєєв К.С., Загороднюк В.А., Солонько Л.А. Філософія ноосфери.- К, 1995.-С.146.].

Зміна екологічної парадигми трансформує (пом'якшує) не просто перетворювально-споживацьке ставлення людини до природи, а передусім надає цьому відношенню людино – вимірного, духовно-морального масштабу. Більше того – ставиться мета переглянути "ролі" людини і природи у нестримному технологічному поступі, який чомусь беззаперечно вважають цивілізаційним, а нерідко і критерієм культурницької прогресивності суспільств. Мова йде про ставлення до Природи не тільки (і не стільки) як до джерела задоволення утилітарних потреб людини, безумовної біологічної основи існування людини і розвитку суспільства, а передусім як джерела, основи утвердження людського в людині – вищих моральних і естетичних цінностей. Одночасно людина стане елементом саморозвитку природи як системи.

Для українства як такого, сутнісною ознаки його внутрішньої природи є укоріненість у світ землі. І не рідко подибані іронічно-зверхні теоретизування над філософією українського хуторянства як символі відсталості та рудиментальності, як видається, є не що інше як не розуміння філософії життя українства. Саме воно відображає своєрідний світоглядний досвід не просто пристосування до природи і панування над нею, але передусім набутий позитивний культурницький досвід узгодженості і гармонізація життєдіяльності української спільноти з природою. Це пристосування передбачає рівноправність, навіть благоговіння і любов. Напевно тому і не дивно, що в українській духовній (поетичній, загалом мистецькій) традиції природа вшановується як матір. Термінологічно "природа" – "при-роді", що означає укоріненість в зовнішній світ, є своє органічне соцологізоване продовження. Тому так органічно вписалась в українську духовну культуру сковородинська філософія серця з ідеєю "сродності" (спорідненості).

На фоні екологічних кризових явищ тотально-загрозливих масштабів набуває проблема "екології культури". Мова йде про "зіткнення" в одній площині етнонаціональної та техногенної культур сучасності, в іншій – культур різних спільнот. Технологічний розвиток стимулює не просто "зіткнення" різних культур, а інтенсифікує асимілятивні процеси. Внаслідок цього процеси, особливо у другій половині ХХ століття, з етнологічної карти світу зникло тисячі етносів.

Відзначаючи усю проблематичність процесів етнонаціонального розвитку в умовах техногенної цивілізації варто акцентувати увагу на визначальних системозберігаючих чинних етнонаціональних організмів.Передусім варто зазначити, що в процесі переростання етногенезу в націотворення виключно важливу роль в становленні науки відіграють чинники духовної природи. Перш за все релігія. Міфологічна та релігійна культура є безумовно атрибутивним чинником становлення та розвитку нації. На певних етапах цивілізаційного поступу технократичний спосіб самоорганізації європейських спільнот вступає в суперечність з традиційно-духовними чинниками буття.

Вплив техніки на розвиток людини і суспільства масштабніший та глибинніший ніж це видається на перший погляд. Мова йде не тільки про технізацію практично усіх сторін життєдіяльності людини та суспільного буття. Техніка, розвиток технології трансформують смиложиттєві цілі та цінності людини, визначають парадигми якісних перетворень соціуму. Технічні іновації є по суті визначальними чинниками найбільш крупних соціальних революцій, які приводять до зміни типу культури. Для прикладу варто хоча би пригадати оволодіння античним світом секретів технології масового виробництва заліза, яке стало по суті пружиною соціальних змін. Виявляються переваги заліза передміддую і бронзою передусім не у її твердості, а у відносній дешевизна і масовйі доступності виробництва. Як результат – поширення залізних знарядь розширити масштаби та географію землеробства, суттєво піднесли його продуктивність. А це у свою чергу спричинило вдосконалення суспільних відносин класичного рабства. І таких прикладів детермінації суспільних змін технічними інноваціями є достатньо у кожній історичній епосі, що і дає підстави бачити в неї не випадковість, а закомірність. Нині переконано можна стверджувати, що технологічний прогрес у визначальному ступені не просто обумовлює соціальні процеси, а по суті ототожнюється з ним. Крім того сучасні технологічні засоби моделюють і посилюють практично усі функції життєдіяльності людини – від механічних до інтелектуальних.Це у свою чергу спричиняє реальність того, що уже нерідко людина стає придатком функціонування технічних систем.

Людський прогрес мислиться передусім як ріст перетворювальних можливостей людини, в основі яких – здатність людського розуму раціоналізувати діяльність засобами конструювання техніки (технології) у відповідності до встановлених закономірностей зовнішньої світобудови з метою перетворення (і творення) дійсності. Самий же розвиток людини, інтерпретується виключно як приріст його розуму. Раціональність буття, діяльності людини визначається передусім тим, що вони організуються у відповідності до смисложиттєвих цілей людського існування. Для цього можливе використання гранично широкого ресурсу технологічних засобів. Але не тільки раціональних. Тобто таких, які базуються на приоритеті розуму як самостійної суб"єктивної реальності, що має свої логіко-концептуальні структури – закони и принципи. Варто у цьому контексті звернути увагу, що по-перше, на маргінес розгляду виноситься роль і можливості власне людського (духовного) чинника, який відіграє (або має відігравати) чи не вирішальну роль у побудові раціоналістичних схем діяльності. Передусім через постановку (вибір та конструювання) смисложиттєвих цілей та ідей. По-друге, характер їх опредметнення. Саме тому, коли нині ми відзначаємо як песимістичну перспективу цивілізаційного процесу пов"язана з неминучою загрозою обмеженості (актуальна вичерпаність) природніх ресурсів, доцільно звернутись до практично невичерпного джерела цивілізаційного поступу – духовності людини. Раціоналізм як принцип тотальної абсолютизації можливостей науки детермінувати параметри буття людини у світі неодноразово виявляв свої обмеженості. Більше того, крім технократизму як способі побутування людини, коли по суті відбувається пере трансформація дихотомії "засіб – ціль,"– викристалізується і інша тенденція. Наукове пізнання із засобу самоутвердження і самореалізації людини перетворюється в самодостатній процес, в якому людина з її можливостями стає лише засобом розвитку науки. Можливо це ознака нового явища – "наукотехнократизму".

Нове світоглядне розуміння цивілізаційного процесу, джерелом розвитку якого є не тільки раціональні, але й духовно-ірраціональні чинники, відкриває перспективу побудови нових моделей і перспектив розвитку технологічного процесу: повороту від технократизму як принципу самоорганізації європейського суспільства до ідеології реального гуманізму з перспективою виживання людства.


Концепція розвитку НАН України на 2014-2023 роки
Мапа сайту
Розширена мапа сайту
Новини та події
Круглий стіл «Розвиток українських наукових журналів у сучасному науко-метричному просторі»
Запрошуємо на міждисциплінарний семінар Обрії науки
Учених Західного регіону відзначено державними нагородами з нагоди Дня Соборності України
Погода

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

Календар
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Західний науковий центр
Національної академії наук України та
Міністерства освіти і науки України
79007, м. Львів, вул. Матейка 4
e-mail: zncnan@mail.lviv.ua, znc@ukrpost.ua
Тел./факс: (032) 297-07-74